Всi статтi роздiлу

Батьки та доросла дитина

Чи багато ми спостерігаємо сімей, де щасливо складалися б відносини між дорослою дитиною та батьками? А між свекрами і невістками, тестями і зятями? Втім, як не дивно, другий варіант зустрічається частіше, в тому числі і як союз батьків одного з партнерів з його дружиною (чоловіком) проти власних сина чи дочки. Хоча бувають і конструктивні варіанти.

Насправді тема ця дуже обширна і включає безліч аспектів. Спробуємо лише торкнутися деяких моментів, розглядаючи їх як привід задуматися чи так беззастережна наша «правота» у ставленні до власних дітей? Почнемо, що цілком закономірно, з матерів маленьких дітей. Серед них виділяються гіперопікаючi матері. Маленьку дитину важко всерйоз дорікнути в невдячності. У той же час відомо, що в більшості випадків за надмірно вираженою рисою особистості слід шукати її протилежність.

Мати, надмірно опікуються своєю дитиною, безумовно, піклується про неї. Але як же саме виявляється ця турбота? Найчастіше вона стосується задоволення фізичних, матеріальних потреб дитини та її безпеки - тут матерям цього типу немає рівних. Ідеально чистий слюнявчик, носочки в тон одягу, багатогодинні кулінарні вправи заради пари ложок з'їденої страви.

Але чи багато реальної теплоти і розуміння інтересів дитини в подібних стосунках? Чи любить його мати, як свою дитину (по суті, як частину себе) або ж як її саму, як індивідуальність? Тут необхідно врахувати, що в нашій культурі не прийнято зізнаватися в нелюбові до своїх дітей. У тому числі дуже нелегко визнати це і самим собі, дітей просто покладено любити. А як бути, якщо любити не вміємо? Правильно: приховувати це невміння за надмірно вираженою опікою. Елементарна неповага до особистості в дитячому віці (а особистість вже, безсумнівно, є), зазвичай, поширюється і далі до невизначеного віку. Власне, саме в цьому і криється одна з основних причин непорозумінь і конфліктів між поколіннями.

Схильність до безцеремонного вторгнення в особисте і інтимне життя дітей властива дуже багатьом нашим співвітчизникам, для яких, в принципі, відсутнє поняття особистого простору. Спочатку це відбувається за принципом «мама (тато) краще знає, що тобі треба», потім - просто за звичкою. Адже в міру дорослішання дітей мама теж набуває все більший життєвий досвід, а значить знову знає краще.

Ще один фактор - батьківський егоїзм. Дитина є заручником батьківських амбіцій, комплексів, знаряддям для зведення рахунків як з іншими людьми, так і зі світом в цілому. Дитина повинна виправдати надії батьків, досягти того, що не змогли вони, вести правильний, за їхніми поняттями, спосіб життя і т.д. Насправді ми знову маємо справу з неповагою до особистості, з відмовою їй у праві самiй вирішувати, як жити. Батьківське марнославство здатне як допомогти дитині підтримати в досягненні результатів на власному шляху і після принести обгрунтоване почуття гордості за нього, так і серйозно ускладнити життя. Сценарій у цьому випадку може розвиватися кількома шляхами.

1. Розчарування батьків з приводу неуспішності життєвого шляху сина/дочки, якi або не зуміли успішно реалізувати запропонований батьками сценарій через відсутність схильностей, або і не намагалися це зробити. При такому розвитку ситуації страждають як батьки, так, швидше за все, і їх дитина. Усвідомлення того, що розчарувала близьких людей, більше того, батьків (перші значимі фігури в житті будь-якої людини), може бути для диини нестерпним тягарем.

2. Успішна реалізація запропонованого сценарію ціною непомірних зусиль дає-таки батькам можливість пишатися дитиною, але йде врозріз із справжніми інтересами індивіда. При цій схемі страждає дитина.

3. Досягнення успіху всупереч бажанням батьків, можливо реалізація антисценарію. При цій схемі, навіть якщо життя індивіда складається успішно і з його, і з загальноприйнятої точок зору, батьківська гордість вже точно не має яких-небудь підстав. Адже успіх досягнутий не завдяки, а всупереч батькам і, фактично, служить спростуванням їх власних переконань, цінностей, а в кінцевому рахунку, всього життєвого підсумку.

Такий варіант розвитку подій часом сприятливий для самої людини, що його реалізувала. Але слід пам'ятати: будь-який сценарій (хоч прямий, хоч нi) - це жорстка схема, готове русло, що обмежує гнучкість, мобільність, адаптивність особистості. Якщо прагнення спростувати схеми, запропоновані батьками, починає тяжіти над усім життям людини, воно може завести її настільки ж далеко від головного завдання індивіда - самореалізації - як і покірне слідування волі батьків-самодурів.

Часто причиною неповаги батьків до дітей є помилкове судження про те, що літня людина заслуговує поваги вже тому, що вона старша («Ми життя прожили! Доживеш до моїх років...»). Теоретично людина старшого віку заслуговує поваги: - за те, що вона про нас дбала і тепер має право розраховувати на відповідну турботу; - з роками вона придбала безцінний життєвий досвід.

За турботу, безсумнівно, спасибі - дбали, як уміли, і дійсно мають право очікувати від нас відповідної підтримки. Життєвий же досвід цінний в тому випадку, якщо робить людину мудрішою. Але якщо колись літні люди були, по суті, носіями традиції, що передається наступним, підростаючим поколінням, то в наш час це далеко не так. Що ж до мудрості, то більшості представників старшого покоління вона аж ніяк не властива. Інакше звідки поширене уявлення про склочництва і сварливість літніх людей? Якщо щось і наживається, то це скоріше образа на весь світ в поєднанні з бажанням лізти в життя давно дорослих дітей. Мудрість передбачає розширення картини світу з урахуванням великого життєвого досвіду. А отже, більшу гнучкість та терпимість до інших, в основі яких лежить знання людей, розуміння того, що всі ми відрізняємося один від одного, і повага до індивідуальності. При цьому не можна списати все на вікові зміни, будь це так, подібні зміни відбувалися б у міру старіння з усіма людьми за рідкісним винятком. Але ж ці винятки насправді не настільки рідкісні.

Загалом, перед виросшим учасником проблемних батьківсько-дитячих відносин у будь-якому випадку стоїть складне завдання - не перетворитися на жертву батьківських комплексів. Я не винен, це все мама і тато! - В устах здоровенного обалдуя звучить, щонайменше, смішно. Всі ж інші - опрацьованi, відпущені напризволяще варіанти обіцяють людині мало хорошого.