Всi статтi роздiлу

Здiбностi i доля

Здiбна дитина - мрія багатьох батькiв. Зрозуміти можна: кожне підтвердження або демонстрація її здібностей немов бальзам на батьківську душу. Хоч всі ми знаємо з життєвого досвіду, що здібності людини та її доля - речі різні, але якось віриться: раз здiбна, значить, все складеться непогано. І самолюбство наше ублажає здібна дитина. Просто приємно бачити, як вона легко і добре з усім справляється. А деякі батьки при цьому прямо-таки самостверджуються. Мислять приблизно таким чином: якщо дитина у нас яскрава, стало бути, і ми чогось варті! Особливо, якщо вони власне життя вважають невдалим.

Здiбна дитина і підтверджує: так, вони могли набагато більше! Значить, не в них самих справа - обставини завадили! Але скільки, на жаль, буває випадків, коли радість батьків поступово гасне. Дитя виявляється якимось незрозуміло складним. Якось не може отримати від своїх даних тієї віддачі, на яку сподівалися. Не крокує вперед впевненим, розгонистим кроком, що очікувалося. І ось, на зміну батьківськiй радості приходить смуток. Настає розчарування: «дитина здiбна, але не вміє толком використовувати можливості», «незібрана, лінується», «здібності-то є, та характер якийсь дивний». Загалом, сенс такий - сама об себе дитина спiткається. Ось саме про цi спiткання і хочеться поговорити.

Дуже важливо, насамперед, зрозуміти, об що саме спiткається здібна дитина. Як це не дивно, найчастіше саме об свої здібності. Скільки випадків, коли обдаровані люди, звикнувши до того, що їм все легко дається, перетворюються в верхогляд і хвальків. Втрачають працездатність і працьовитість. Обростають неприємними якостями: примхливістю, заздрісність, нетерпимістю, дратівливістю. Ще б! Адже їм здається, що у них-то все мусить виходити відмінно. А якщо оточуючі цього не визнають, значить, відносяться несправедливо, чіпляються.

А дитина? Вона може впасти в самвпевненість куди швидше. У неї, за рідким винятком, ніяких внутрішніх захистів від цього немає. Ця тяга до самоствердження проявляється бурхливо і нетактовно (а як дитина може проявити її стримано і тактовно? Для цього вона повинна перестати бути дитиною). Правда, є вид «порчі», який батьки помічають одразу. Це - лінощі. Та як інакше: неозброєному оку видно, як обдарована дитина перестає серйозно працювати. Починаються всім нам добре відомі повчальні розмови про користь працьовитості, про те, що на одних здібностях не виїдеш. Починається більш жорсткий контроль за трудовою діяльністю сина чи доньки.

Більш поширене і менш помітне старшими інше: погіршення ставлення обдарованої дитини до однолітків. Поступово може рости зарозумілість. А цю рису можна з повною підставою уподібнити повільно чиннiй, але дуже руйнівнiй отрутi. Діти зарозумілі, з гонором, важкі для оточуючих. Їх не люблять однолітки і заслужено. Стійких дружніх, товариських відносин не виходить, а налагодяться - швидко рвуться. Бо гонориста дитина має нещасним звичаєм зачіпати самолюбство інших. І не менш нещасну звичку ображатися на дрібниці. І хоч вона часом зарозумілим чином ставиться до інших дітей, сама від відсутності товариських зв'язків страждає сильно. Не компанійська дитина не росте життєрадісною. Але ж життєрадісність - це не просто гарне самопочуття. Це - запас міцності для майбутнього життя.

Дуже обережно треба користуватися похвалою, коли дитина вже зіпсована величезною зарозумілістю. Для дітей усна похвала дорослого - річ серйозна, радісна! І стимулює вона дитину найсильнішим чином. Надихає навіть. Ще б! Адже це вирок життя, якщо хочете. Для дитини оцінка дорослого - все. Інших-то критеріїв у неї ще немає. Як дорослі оцінять, так воно і є. Так от, iз зарозумілою дитиною цей відмінний засіб доводиться використовувати дуже і дуже обережно.

А тепер ще про одну небезпеку, що підстерігає обдарованих дітей, - інфантильність. Звідки взагалі береться інфантильність - життєва недорозвиненість, безвідповідальність, дитячість поведінки дорослої людини в серйозних обставинах? Всякі, ймовірно, причини можуть бути, але одна з істотних - ті ж здібності. Ще дитиною звикає людина занадто покладатися на них. Тільки на них. З роками виходить такий результат: вона мало уваги звертає на людський ужиток, на все життя з його труднощами, турботами і проблемами. Вона як би робить ставку на одного-єдиного «коня»: свої здібності. На жаль, наша система громадського виховання, наша школа певною мірою до того штовхають. Занадто велике значення надається тому, як дитина навчається. Хороша оцінка сприймається, як показник того, що з людиною все гаразд.

Звикнувши, що оцінки, досягнення у навчанні цінуються понад усе, і роблячи звідси висновок, ніби вони - все, що потрібно для життя, обдарована дитина стає безтурботною, неуважною до всього, що до оцiнок не відноситься. Це призводить до інфантильності. У дитини не виробляється звички обдумувати свою поведінку, розраховувати наслідки вчинків. Немає розуміння людей. А інфантильний людина - це людина нещасна. Із здібностями чи без - нещасна. Коли заходить мова про цю саму життєву інфантильність, чомусь у нашій свідомості спливають такі риси: нехитра, безкорислива, наївна людина. Але це лише одна сторона. А є й інша: жорстокими, несправедливими, навіть страшними можуть бути ті ж інфантильні люди. Саме в силу нерозуміння життя, своєї відповідальності, свого боргу.

Що ж можна зробити, коли розпізнаєш в дитині цю життєву невмілість, несамостійність? Розгубленість, коли треба приймати якесь рішення? Прагнення, щоб хтось обов'язково підказав, як діяти, щоб хтось керував діями? Ймовірно, треба постаратися зробити так, щоб дитина стала добирати той життєвий досвід, ту поінформованість про людський побут і гуртожиток, які упустила вчасно набрати. Треба самими різними способами виштовхувати її у зовнішній світ і привчати до самостійності. Доручень найрізноманітніших побільше давати: кудись сходити, щось зробити, до когось з'їздити. Взагалі, побільше покладати на неї всіляку відповідальність. Суто стежити і за собою, за тим, щоб не підміняти батьківськими зусиллями власну діяльність дитини. Хай щось зробить сама і помилиться кілька разів, ніж хтось за неї або в допомогу їй зробить, а вона в черговий раз відсидиться за чиєюсь спиною.

І інша, начебто більш раціональна точка зору зустрічається у батьків, які мають дітей з яскраво вираженими здібностями: навіщо обтяжувати таку дитину життєвими клопотами? Нехай краще побільше витрачає часу на те, до чого покликана. Нерозумно відривати її від таких важливих для занять заради якоїсь дрібницi. Так, це було б нерозумно, якби можна було гарантувати, що доросле життя дитина проведе, займаючись виключно улюбленою справою, а все решта обійде її стороною. Але так, як вона не обходить стороною, щонайменше, 95% людей, то привчати будь-яку дитину до житейських справ ніяк не зашкодить.

Інфантильність лікується одним - самостійністю. Без шишок тут не обійтися і ставитися до них треба холоднокровно. Пам'ятати слід про одне: якщо не домогтися, щоб з'явився навик і смак до самостійності, щоб почав відчуватися цей самий життєвий окомір, то дитині пізніше, коли вона стане дорослою, все одно доведеться піддатися навчанню самостійності. Але тоді вже витрати десятикратно, стократно збільшаться. Та й навчання може розтягтися на все життя. Так що, коли вивчиться, може, й не потрiбно вже буде.
 

Iншi статтi роздiлу:
Чому дитина не любить маму
Відносини між дорослими і дiтьми
Чим важлива похвала
Похвала: користь чи шкода
Що означає правильна похвала